| Директор | Дата: Вівторок, 06.03.2012, 02:53 | Повідомлення # 2 |
|
Полковник
Група: Администраторы
Повідомлень: 13
Статус: Offline
| Своєрідною є соціальна ситуація розвитку підлітка. Вона полягає в тому, що він включається в нову систему відношень і спілкування з дорослими товаришами, займає серед них нове місце; виконує нові функції: він повинен встановити відношення не з одним, а з багатьма вчителями, враховувати їх особливості, їх вимоги.
Провідною діяльністю підліткового періоду є спілкування в системі суспільно значущої діяльності (учбовій, трудовій, спортивній, суспільно-організаційній тощо). Найважливіше – формування самооцінки, критичного ставлення до оточуючих людей, прагнення дорослості, самостійності, уміння підкорятися нормам колективного життя.
Підліток починає відчувати себе дорослим, прагне бути і вважатися дорослим – це почуття дорослості змушує його заперечувати свою приналежність до дітей, хоч у нього не завжди це реалізується. Підліток дуже чутливо починає ставитися до різних норм, способів поведінки, цінностей, що існують в світі дорослих та їх відносинах. Адже для дітей багато чого в світі дорослих недоступно, заборонено. Так виникнення у нього уявлень про себе як про дорослого визначається переорієнтацією з одних норм і цінностей на інші – з дитячих на дорослі.
На цьому етапі виховання і вплив батьків урівноважується з впливом підлітків (однолітків чи старше на 2-4 роки). Звідси – зростаюче значення юнацьких груп. Тому батькам потрібно терпляче і наполегливо намагатися не втратити позицію старшого друга, наставника, але ні в якому разі не диктатора. Спілкуйтеся якнайчастіше зі своїми дітьми: вислуховуйте їхні проблеми, не коментуйте негативно їх вчинки, разом роздумуйте над причинами та наслідками ситуацій, ненав’язливо радьте, спираючись на власний досвід або випадки з життя тих людей, яких підліток знає. Найголовніше – не втратити довіру, інакше зі своїми проблемами дитина піде до інших людей, можливо, тих, які негативно на неї впливають. Прислухайтеся до своєї дитини!
Які ж існують напрямки в розвитку дорослості у підлітків?
1. Наслідування зовнішнім проявам дорослості. Що виявляються взасобах відпочинку, розвагах. Часто об’єктом для наслідування є студенти, артисти кіно, старші друзі, однокласники.
2. Орієнтація на якості «справжнього» чоловіка. Цей напрямок дорослості пов’язаний з активною орієнтацією хлопців-підлітків. Це, з одного боку, сила, мужність, сміливість, з іншого – вірність в дружбі, товаришуванні. Зразком можуть стати герої кіно, художньої літератури, а також вчитель, батьки, однолітки. У підлітків високо цінується спортивність, чесність, хоробрість, сила (часто можуть оцінюватися неадекватно).
3. Розвиток дорослості в учбово-виховній діяльності. Діти не обмежуються програмним матеріалом школи, вони цікавляться музеями, виставками, журнальними статтями, енциклопедіями та іншою довідковою літературою.
Саме в підлітковому віці здійснюється становлення домінуючої спрямованості пізнавальних інтересів: ті знання, які вважають значними і необхідними, підлітки набувають більш самостійно, диференціюють на «потрібні» і «непотрібні», «важливі» і «неважливі».
Знання і їх об’єм, глибина та всебічність служать суттєвим критерієм в оцінці дорослих, однолітків, а також самого себе. Виникнення потреби знати власні особливості, інтерес до себе та роздуми про себе – характерно для підлітків. Знання себе виступає як умова для регулювання відношень з оточуючими людьми. В спілкуванні з ними і організації діяльності з ними.
Пильна увага до недоліків зберігається на протязі всього підліткового віку. Тому дуже важливо виховувати в них толерантне (терпиме) ставлення до інших, пояснюючи те тим, що люди можуть бути різними, не повинні бути клонами його героїв, що світ різнобарвний і привабливий саме тому, що ми різні.
Найважливішою новизною у розвитку особистості в підлітковому віці є те, що предметом діяльності підлітка стає він сам: в одному випадку він себе стримує, в іншому – зламує, в третьому – створює по-новому, - він починає сам впливати на себе, сам себе формує, створює як особистість. Саме тому яскраво виражена потреба у високій оцінці їх досягнень (якщо оцінка негативна, то обов’язково з доступним поясненням; вона має бути справедливою) і хорошому відношенні оточуючих людей, інакше у підлітка може розвинутися агресивне ставлення до світу навколо нього і до себе самого, що може підштовхнути до неадекватних дій (правопорушень, саморуйнівної поведінки).
|
| |
| |
| Тетяна | Дата: Середа, 07.03.2012, 22:04 | Повідомлення # 4 |
|
Рядовий
Група: Проверенные
Повідомлень: 3
Статус: Offline
| Раси й національності. Учительці не подобався мій хлопчик, — напевно, у неї були для цього підстави. Розповідаючи про расові особливості зовнішності, вона торкнулася рукою голови Тимура і сказала:
— У всіх капосних та упертих людей жорстке волосся. Вважаю, що вона була дуже здивована, виявивши, що його жорстокі на вигляд чорні кучері виявилися м'якими як шовк.
Вирішивши, напевно, бути чесною, вона (знаючи, що мама Тимура — грузинка), заявила:
— Люди кавказької національності, особливо грузини, є дуже грубими і жорстокими.
На це мій син «грубо» відповів:
— Із такими поглядами вам не місце в школі! Неважко уявити реакцію вчительки...
Бентежачись — йому було образливо за мене і соромно за вчительку, «грубіян» переказував мені цю історію, опустивши очі та вибачаючись за те, що мені доведеться піти до школи, оскільки його вигнали з уроків і без батьків не допустять до занять.
Наступного дня вранці, вислухавши докори завідувача навчальної частини на адресу свого сина, «через якого вчителька пішла додому з серцевим нападом», я висловила співчуття тільки з приводу нападу. Але не стала ні виправдовуватися, ні вибачатися за сина, тому що вважала і вважаю, що він був абсолютно правий. Я саме так і сказала.
«Підтримувати авторитет учителя за будь-якої ситуації» є обов'язком батьків — на думку шкільного адміністратора. Моя незгода з такою точкою зору була розцінена як «обурлива».
Проте я висловила свої аргументи, які, можливо, допоможуть і вам не зраджувати своїх дітей. У мого сина було, є і буде багато різних учителів, а я — мама — одна. Більше за авторитет того або іншого вчителя мене хвилює, як мій син ставляться до мене; для мене важливо, щоб він довіряв мені та поважав мене. Тому я не буду переконувати сина в тому, що вчитель правий, коли я впевнена у зворотному. Я не вважаю за можливе втрачати довіру і повагу сина заради того, щоб підтримати сумнівний авторитет учителя. Учитель сам повинен піклуватися про свій авторитет.
Звісно, це не виправдовує крайнощів — коли батьки, не намагаючись розібратися в ситуації, у всьому звинувачують учителя, вважаючи свою дитину безгрішним агнцем... Не буду стверджувати, що я переконала розсерджену пані. Але я мала зовсім іншу мету — хоча мій син і не був присутній під час нашої бесіди, він, я знаю, був упевнений в тому, що я не зраджу його.
Не позбавляйте свою дитину вашої підтримки. Адже ви чудово розумієте, що будь-яка людина може бути не права, і вчитель — не виняток. Уявіть, наскільки болісне відчуття образи переживатиме ваша дитина, якщо ви підтримуєте несправедливі звинувачення на її адресу. Станьте відданим другом свого підростаючого сина, найвірнішою і щирою подругою своєї дочки, і тоді у ваших душах і в душах ваших дітей запанує спокій.
Інший випадок — цього разу в старших класах. На уроці історії вчителька каже: «Підніміть руки, у кого рідні були репресовані. А зараз ті, у кого бабусі й дідусі були робітниками або селянами. Ось бачите, репресії не торкнулися робочого класу, тільки інтелігенції, народ від них не постраждав». Коли одна з дівчаток з «неблагонадійної» сім'ї спробувала їй заперечити, вчителька обірвала її: «А ти стули пельку!»
Словом, коли починається «перехід на особистості», боротися за права дитини можна і необхідно. Особистість дитини (як і її тіло) — недоторканна. Якщо дитина відчула свою беззахисність у тій ситуації, коли дорослий виявив щодо неї несправедливе ставлення, то ця гіркота залишиться з нею надовго та отруюватиме її життя. Нас не дивує, що жертва фізичного насильства впродовж довгих років не може відновити довіру до людей і навколишнього світу. Але жертвам психологічного насильства не менш важко налагодити довірчі стосунки з людьми. Саме в такій ситуації ви повинні дати зрозуміти дитині, що вона не сама, що ви теж вважаєте, що те, трапилося з нею, це неправильно, і готові захищати її права. Повірте, дитина згадуватиме про це із вдячністю довгі роки та передасть своїм дітям те ж відчуття захищеності і взаємовиручки.
Можливо, вам також допоможуть поради ще однієї мами — журналістки Л. Коваленко,
автора книги «Диалоги с сыном» (М.: Педагогика, 1991.).Додано (07.03.2012, 20:39)
---------------------------------------------
[/b] Батьки — дитина — школа
Адже взаємини в трикутнику батьки — дитина — школа деколи настільки складні й неоднозначні, що варто вислухати якомога більше різних думок, щоб сформулювати свою точку зору. А як мені здається, у Л. Коваленко дуже здоровий погляд на стан справ у школі .
Заздрю батькам, яким ніколи не доводилося вислуховувати вчительських зауважень із приводу здібностей, старанності та слухняності улюбленого чада.
Через молодий вік я настільки ревно сприймала ці різноманітні претензії, що в перший момент навіть не здивувалася, коли немолода, досвідчена вчителька поскаржилася, що мій син-першокласник «дуже вже жвавий». «Пустує на уроках?» — схвильовано поцікавилась я. «Ні, якраз на уроках він дуже уважний, але на перервах любить побігати», — почула я у відповідь. Дорогою додому я болісно прагнула зрозуміти, чому погано, якщо семирічна дитина є жвавою, і чи існує цьому стану прийнятна альтернатива?
У подальшому шкільному житті ця розмова згадувалася мені досить часто, вочевидь, у зв'язку з новими і зазвичай не зовсім зрозумілими претензіями.
Материнський комплекс неповноцінності, втім, втратив гостроту після перших же батьківських зборів — з'ясувалося, що не тільки мій син, але й більшість дітей дуже жваві, занадто «характерні», надмірно «самостійні». Набагато пізніше я зрозуміла, що звинувачувати вчителя у завищеній прискіпливості до своїх вихованців, щонайменше, несправедливо. Коли під твоїм крилом тридцять — сорок жвавих, неспокійних, галасливих дітлахів, тобі не до розвитку кожної окремої індивідуальності — устежити б, щоб носи собі не порозбивали та ноги не поламали.
Зрозуміло, відмінно було б мати класи чисельністю по десять — п'ятнадцять учнів, шкільні будівлі з басейном і комп'ютерним класом, спеціальних викладачів музики, ритміки, живопису та ліплення. І ще шкільного психолога. І щоб уроки по півгодини, і фізкультура щодня, і екскурсії в музей, як в Японії, і жодних домашніх завдань хоч би на неділю... Напевно, коли-небудь так і буде. А навчати наших малюків і підлітків будуть виключно таланти рівня Амонашвілі або Лисенкової.
Проте на сьогодні ми маємо дещо іншу школу, і саме в ній, звичайній і надзвичайно середній, вчиться наша дитина. Кажуть, є діти, які чудово адаптуються і в сучасній навчальній обстановці. Але мені якось не пощастило зустріти. Зате в дев'ятьох батьків із десяти при одній згадці про шкільні справи сина або дочки негайно погіршується настрій. Одні на чому світ стоїть криють систему освіти, другі дивуються низькому професіональному і моральному рівню педагогів, треті сварять дітей. Контакт школи із сім'єю, той справжній творчий та плодотворний контакт, про який ми всі мріємо, на жаль, належить до розряду винятків із загального правила взаємної неприязні...
...Якою ж безглуздо було б перекладати всю без винятку відповідальність за якість освіти наших дітей лише на школу.
Зрештою, діти наші, і хто, як не батьки, мають уболівати серцем за своє чадо; чи виросте воно Мітрофанушкою чи інтелігентною людиною, незалежно від того, яку обере професію? Додано (07.03.2012, 20:41)
---------------------------------------------
На жаль …
На жаль, завдання ускладнюється хронічним взаємним непорозумінням батьків та педагогів. У більш легких випадках взаємини сторін мають характер озброєного нейтралітету, в решти — перетворюється на справжню битву, але програшу завжди зазнає третій — дитина або підліток.
Не буду стомлювати вас голими деклараціями про можливість і необхідність мирного співіснування сім'ї та школи, вам і самим достеменно відомо, що контакт вигідніший ніж конфлікт. У теорії. Тим часом на практиці вам доводиться зустрічатися з бездушшям і грубістю, зарозумілістю і навіть із малограмотністю інших наставників. І це б ще половина біди. Але в перші ж шкільні тижні виявляються і наші власні прорахунки в підготовці малюка до нового життя: непосидючий, метушливий, не доводить розпочате до кінця, в колективі замкнутий або, навпаки, надмірно розкутий...
Ми ще довго «кашлятимемо» цими сімейними недоробками, і як захочеться позвалювати їх на «сумісників» - педагогів, уголос іронізуючи з приводу низької вчительської кваліфікації або так само гучно обурюючись щодо методики викладання. Таким чином ми розважимо душу, але з цього мало користі? Може, доцільніше домашніми методами заповнити те, що, на нашу думку, недоробили у школі? Мені здається, така позиція все ж таки є конструктивнішою. Якщо вже сучасна школа не в силах забезпечити індивідуальний підхід до кожного учня, давайте допоможемо і школі, і дітям. Нам начебто зручніше... .. . Тільки знову ж таки не слід у всьому звинувачувати школу. Мені здається, що багато тат і мам теж страждають на своєрідне нездужання, вже й не знаю, як його кваліфікувати, як «шкільно-батьківський невроз», чи що... Насправді, ну чому нас так гіпнотизують оцінки у щоденнику, чому так охоче й відчайдушно докоряємо десятирічному пустунові, який заробив зауваження на зразок «хуліганив на уроці» або «бігав на перерві»?
Здавалося б, що простіше — запитати в сина, чому раптом йому заманулося рохкати на уроці і чого це він бігає як очманілий коридором?
До речі, розумний і уважний педагог не став би поганити сторінки щоденника подібними висловами, будь-яке пустування можна нейтралізувати за допомогою жарту, іронії, спокійних та вагомих слів. І зовсім не обов'язково гучно обурюватися, залякувати «маленького злочинця» всілякими карами та з кожного приводу апелювати до батьківської влади.
Я зовсім не хочу забивати черговий клин між сім'єю і школою, проте зневажання «людським чинником» у сучасній системі освіти сягнуло таких меж, що дійсно страшно стає не тільки за знання і моральність наших дітей, але вже за їхнє здоров'я та психіку. Тим часом після закінчення школи життя тільки починається, і ніякій супервідмінний атестат не компенсує тих втрат, що зазнала дитина. Говорю про це, спираючись певною мірою на свій особистий досвід. Упродовж багатьох років після закінчення школи мені доводилося звільняти свою свідомість від своєрідного «синдрому відмінниці», якого я набула (маю чесно зізнатися) здебільшого завдяки власному самолюбству, оскільки мої батьки однаково ставилися до будь-яких оцінок, зрідка дозволяючи собі здивуватися несподіваній одиниці. Але прагнення «робити як слід» ще довго заважало мені і в навчанні, і в роботі, і в творчості — страшнувато було піти неходженим шляхом, а раптом... двійку поставлять? Є й ще один небезпечний наслідок недосконалості нашої шкільної системи, що знищує одну з найцінніших якостей дитячої та і взагалі людської натури — допитливість.
Скажімо, більшість підлітків практично не читає літератури, що не передбачена програмою, та й програмову читають «по діагоналі». Мало того, багато дітей не слухає радіопередач, не бере в руки газет. Ось така дивовижна добровільна сліпоглухота. Як із нею те як боротися? Рецептів, звісно, не існує. Ми, наприклад, діяли за допомогою традиційного способу — вечорами читали вголос Даррелла, Кассиля, Гоголя і Булгакова. Підсовували синові книжки на теми, що його цікавили, — про кішок або про магнітофони, про вітрильники або про війну 1812 року. Аж до восьмого класу у вихідні тягали його до музеїв, на виставки або концерти, а відпустку проводили також у спільних подорожах...
Не можна сказати, щоб усе це ми проробляли відповідно до програми, що була розроблена заздалегідь, — просто нас завжди цікавили життя сина та його особистість, яка змінювалася на очах і давала нам багато сюрпризів. ...А в атестаті у нас виявилися дві задовільні оцінки і навпіл добрих та відмінних оцінок. Утім, про школу син згадує без жодної злості.
Адже це і наша головна мета, чи не так? Додано (07.03.2012, 20:52)
---------------------------------------------
КОНФЛІКТ З УЧИТЕЛЕМ
Річ у тому, що, спілкуючись з учителями, люди дуже часто втрачають «відчуття реальності». Їм чомусь здається, що в педагогічному інституті за допомогою особливих заклинань звичайних людей перетворюють на суперроботів, які ніколи не помиляються, а потім ще дають їм на додачу ангельське терпіння, лагідність, доброту та всепрощення. Звісно, це не так.
Вчителі — звичайні люди, які здебільшого непогані, але далеко не ідеальні, а їхні професії пов'язані з високими психологічними навантаженнями, тому нам усім варто було б узяти за правило берегти їхні нерви. Це в наших же інтересах.
Час від часу трапляється так, що дитина вступає у конфлікт з учителем. І тут з'являється чудова можливість довести дитині, як саме доросла людина може залагодити подібний конфлікт. І спершу варто спробувати розглядати себе і вчителя не як непримиренних ворогів, які чекають тільки приводу, щоб вступити в сутичку, а як двох людей, які зустрінуться з проблемою і хочуть допомогти одне одному її розв'язати.
Як це краще зробити?
1. Дізнайтеся, якої думки дитина про конфлікт. Поспівчувайте їй: «Ти, напевно, був дуже ображений», «Ти, схоже, просто не знав що робити», «Ти, напевно, злякалася». Зверніть увагу — ви не кажете дитині, що вона повелася правильно або неправильно, ви говорите щось набагато важливіше — що вона потрапила в складну ситуацію і ви допоможете їй знайти з неї гідний вихід.
2. Вислухайте точку зору вчителя. Вислухайте її уважно та шанобливо. Подумайте, змогли б ви самі в подібній ситуації швидко прийняти правильне рішення.
3. Визнайте провину своєї дитини там, де вона дійсно винна: «Так, він учинив безглуздо, коли вийшов відповідати до дошки з набитим ротом», «Так, він не повинен був битися», «Так, моя дочка не повинна була розмовляти з вами таким тоном».
4. Сформулюйте, в чому, на вашу думку, дитина не винна: «Він повівся безглуздо, але він не хотів нікого образити», «Він уплутався в бійку, але, здається, його сусід по парті серйозно його „дістав"», «Моя дочка дуже прагне стримуватися, але сьогодні вона не виспалася і, можливо, тому зірвалася. Частково це моя провина — я вчора не уклала її вчасно».
Не шукайте виправдань — шукайте пояснень. Одній мамі чутливого, емоційного та творчо обдарованого хлопчика якось довелося почути від учительки таку претензію: «Ваша дитина часто плаче від образи, а хлопчики в сім років взагалі не повинні плакати». На це мама відповіла: «Мені здається, діти плачуть, щоб «гасити» стрес. Дорослі в цій ситуації зазвичай палять, п'ють або матюкаються. Хай вже краще плаче». Учителька з нею погодилася.
5. Запитайте у вчительки, що, на її думку, вам слід робити в цій ситуації. Якщо ви не можете з нею погодитися, ввічливо скажіть їй про це і поясніть, чому ви так вважаєте. Намагайтеся дійти взаєморозуміння.
6. Розкажіть дитині, яке рішення ви прийняли разом з учителькою, і запитайте, чи влаштовує воно її. Якщо ні, обговоріть ситуацію разом із дитиною та намагайтеся знайти прийнятний для всіх вихід. Скажіть їй, в чому, на вашу думку, вона винна, а в чому не винна, і поцікавтеся, чи згодна вона з такою оцінкою. Якщо дитина визнає свою провину, запитайте у неї, як вона могла б виправити ситуацію (вибачитися, відшкодувати завданого збитку, зробити щось хороше людині, яку образила).
Поясніть дитині, що необхідно вибачатися, навіть якщо ти не хотів нічого поганого, а все сталося випадково. «Вибач, будь ласка, я випадково тебе штовхнув, я не хотів зробити тобі боляче, мені дуже шкода, що так вийшло». Іноді варто сказати дитині, що вчителька була не права, але її потрібно пробачити: «Так, вона не повинна була кричати на тебе. Але день добігав кінця, вона уже втомилася, а коли людина втомлюється, вона часто помиляється. З тобою таке теж трапляється, чи не правда?»
7. Запитайте у дитини, чи потрібна їй ваша підтримка під час розмови з учителем (або іншим учасником конфлікту) або вона намагатиметься все залагодити сама.
Додано (07.03.2012, 20:56)
---------------------------------------------
Може здатися, що я виступаю «за мир за всяку ціну».
Це не зовсім так. Так, я дійсно «за мир» між батьками і вчителем. Це перш за все на користь дитини. Але не за всяку ціну. Бувають ситуації, коли доводиться йти на конфлікт. Психологи радять «поставити межу» наперед, але якось дивно думати «наперед» про симпатичну та інтелігентну жінку: «Якщо вона назве мою дитину "сволотою", отже, час втрутитися». Тому візьміть на озброєння старовинне правило: ранок покаже.
Якщо вранці вас все ще трясе від обурення, а дитина категорично відмовляється йти до школи, отже, настав час діяти.
На щастя, мені (поки що?) не доводилося потрапляти в подібні ситуації, тому я наведу уривок із книги Л. Лордкипанідзе, в якому вона розповідає про конфлікт, що виник між її сином та вчителькою, і про висновки, які вона зробила з цієї історії.
«Ще коли мої сини ще були школярами, трапилося що мене викликали до завідувача навчальної частини, щоб звинуватити в поганому вихованні сина, який наважився грубити вчителеві. Конфлікт виник на уроці біології, яку викладала немолода жінка-пенсіонерка.
Лордкипанидзе Л. Книга о детях для думающих взрослых. — СПб.: Союз 2000. Додано (07.03.2012, 21:03)
---------------------------------------------
НАВЧАННЯ – НАЙВАЖЛИВІШИЙ ОБОВ’ЯЗОК ДІТЕЙ
Одна з головних турбот батьків – це турбота про те, щоб діти вчилися, здобували широкі й різноманітні знання, а також уміння й навички, необхідні для життя й для майбутньої спеціальності. Діти вчаться у школі, але їхні успіхи багато в чому залежать від батьків, від того, як вони організували підготовку дитини до школи, від їхньої допомоги в перші роки навчання.
Навчання – найважливіший обов’язок дітей. Батьки повинні проявляти інтерес до всіх деталей шкільного життя, до розповіді про те, що відбувалося в класі, що пояснювали вчителі на уроках, що було задано додому, як оцінили роботу учня. Під час таких бесід батьки бачать, які предмети добре засвоюються, а які викликають труднощі в їхньої дитини. Батьки бачать, як діти ставляться до навчання. Дитяча лінь, не старанність і необов’язковість відразу ж впадають в око. Батьки повинні помітити ослаблення активності дитини в навчанні й вчасно допомогти їй.
Дитина повинна добре засвоїти, що відпочинок і розваги настають тільки після того, коли вивчені уроки.
Не можна допускати, щоб дитина виконувала завдання тільки «від» і «до». Треба спонукати її розширювати свої знання, шукати відповіді не тільки в підручнику, але й в іншій літературі: довідниках, енциклопедіях, журналах та іншому.
Дитині також необхідні нормальні умови для занять. Вона повинна мати своє робоче місце, де можна готувати уроки, читати без перешкод. Підручники й письмове приладдя повинні розташовуватись на книжкових полицях над письмовим столом. Крім того, дитину не слід звільняти від самообслуговування та праці в будинку. Для цього теж має бути час у режимі дня.
Батьки повинні жадати від дітей дбайливого ставлення до навчального приладдя, підручників та зошитів. Треба стежити, щоб діти не робили в підручниках позначок, щоб записи в зошитах і щоденнику були акуратними. Треба доводити дітям, що акуратна людина успішно виконує свої обов'язки, з нею приємно спілкуватися, від неї віє чистотою й охайністю.
Акуратність – риса особистості, що виражається в любові до порядку, у ретельності, точності й старанності в справах, а також у зовнішній охайності.
Придивіться і подумайте, чи працюють ваші діти в силу своїх природних задатків і можливостей. Деякі батьки припускаються помилки, потураючи своїм дітям у виборі улюблених і не улюблених предметів. Мовляв, тобі, синку, майбутньому лікарю чи податківцю, не обов'язково захоплюватися літературою чи історією.
До знань не можна ставитися прагматично: стануть вони в пригоді чи ні в майбутній роботі. Знання потрібні ще й для всебічного, багатого, щасливого духовного життя, не пов'язаного безпосередньо з працею. Не бійтеся, що вашим дітям важко вчитися. Адже набагато небезпечніше, коли їм занадто легко.
Лінощі, недбалість, бажання швидше звільнитися від тягаря навчання – це небезпечні близнюки, матір'ю яких є вузькість, обмеженість духовного життя в роки дитинства, отроцтва і ранньої юності.
( В. Сухомлинський) Додано (07.03.2012, 21:04)
---------------------------------------------
Навчання для розуму – це як різьблення на мармуровій брилі. Усі видатні якості, які вирізняють філософа, оратора чи державного діяча, сховані в звичайній людині, і лише освіта виявляє їх.
( Д. Аддісон)
Усі люди ушляхетнюються навчанням, а не природою.
( Цицерон)
Усі батьки бажають виростити свою дитину щасливою, розумною, щоб вона вибрала правильну дорогу в житті, зуміла самореалізуватися. Важливе завдання батьків – учити дитину бути уважною. Пам’ять можна тренувати в грі, у виконанні обов’язків перед батьками, у дотриманні режиму дня, у спільних заняттях, прогулянках на природі, догляді за домашніми улюбленцями, під час обговорення книжок та телепередач.
У школі дитина потрапляє в колектив, і тут вона повинна дотримуватися певних правил, виконувати різні вимоги, усвідомлювати, що таке «я» і «ми». Це служить вихованню волі, умінню житини серед людей. Самообслуговування й праця також тренують волю. Дитині доводиться приймати самостійні рішення, переборювати різні труднощі, на кожному кроці здобувати перемогу над собою, зневажати спокусами, поводитися не так, як хочеться, а так, як треба.
Від родини багато в чому залежить, чи навчиться дитина осмислювати все те, що отримано на уроці, із книжок і власних вражень. Це тісно пов'язано з терпінням, посидючістю, уважністю.
Батьки проводять багато часу на роботі. Здається, головне для них – дитину нагодувати, одягти, створити певні умови, а часу для того, щоб поговорити з дитиною про те, що робиться в її душі, у них бракує. І дитина, щоб не засмучувати батьків, на запитання «Як справи?» відповідає: «Нормально». А що значить НОРМАЛЬНО? Нормально для кого? Для неї? Для батьків?
Відкладіть справи вбік! Підійдіть до своєї дитини, обійміть її. Психологи стверджують: для того, щоб дитина почувала себе щасливою, потрібно сім разів протягом дня погладити її по голівці, обійняти, поплескати по плечу, підбадьорити, тобто через тілесний дотик підтвердити: «Я люблю тебе!»
Педагоги, психологи й батьки прагнуть зробити все можливе, щоб навчання школярів було успішним, щоб кожна дитина у своїй навчальній діяльності досягла більш високих результатів. Як же визначити реальні можливості кожного учня й створити саме такі умови, за яких навчання ставало б більш успішним?
Дуже часто розв'язання подібної проблеми бачать у проведенні додаткових занять, у репетиторстві, що насправді спрямоване лише на ліквідацію прогалин у знаннях. Однак недостатність знань, незадовільне засвоєння того чи іншого матеріалу часто є наслідком негативного ставлення дитини до навчання, низького рівня пізнавальної активності. Тому часом додаткові заняття малоефективні, оскільки вони спрямовані на ліквідацію наслідків, а не причини.
Заняття в школі можуть лише надати розумові правила, добуті чужим трудом. Але здатність користуватися ними розвиває виключно домашня самостійна праця.
( І. Кант)
|
| |
| |
